Максим Ієвлевич Залізняк (1740-1769) – керівник Коліївщини (гайдамацького повстання 1768–1769 років)

image_pdfimage_print

Максим Ієвлевич Залізняк (1740-1769) - керівник Коліївщини (гайдамацького повстання 1768–1769 років)

Максим Ієвлевич Залізняк (близько 1740 — після 1769) — козацький отаман, керівник гайдамацького повстання 1768–1769 років на Правобережній Україні, відомого під назвою Коліївщина.

Народився у селі Медведівка (за іншими данними в селі Івківці) близько 1740 року на Черкащині. Жив у найближчих селах: Мельниках, Медведівці, Олексіївці Бобринецького району нинішньої Кіровоградської області, Піківці Уманського району. У віці 13-ти років, Залізняк пішов на Запорозьку Січ, де був приписаний до Тимошівського куреня. З 1762 року працював на рибних промислах на Дніпрі. Наймитував в Очакові. В 1767 році став послушником Мотронинського монастиря, що на Черкащині.

На початку 1768 року перейшов до Мотронинського монастиря, поблизу Чигирина. В 20-х числах березня до Залізняка прибув козацький отаман Йосип Шелест, що нібито показав лист від запорізького кошового отамана, в якому той закликав до повстання проти Польщі. Незабаром Шелеста було вбито, а лист зник, але Залізнік розпочав готуватися до збройного виступу. До кінця квітня він зібрав в Холодному Яру, поблизу Мотронинського монастиря, загін запорожців, козаків надвірної міліції та селян чисельністю до тисячі чоловік. Повстанці проголосили Залізняка отаманом, хоча сам він називав себе полковником Низового Війська Запорозького.

Основною причиною повстання був жорсткий релігійний та соціально-економічний гніт українського селянства Річчю Посполитою, що особливо посилився в середині XVIII століття, ворожі дії щодо православних українців з боку польської шляхетської конфедерації тощо. Як і Барабаш за часів повстання проти Виговського, Залізняк скористався нагодою залучити до свого руху більше населення поширюючи серед українців чутки про так звану «золоту грамоту», якою Російська Імператриця Катерина Велика нібито давала гайдамакам таємний дозвіл винищувати поляків та євреїв на всіх руських землях. У своїх проповідях до повстання проти релігійного гноблення закликав також отець Мельхиседек Значко-Яворський, ігумен Мотронинського монастиря, в якому Залізняк був послушником.

В другій половині травня загін Максима Залізняка, чисельність якого постійно зростала, вирушив з Холодного Яру. Протягом трьох тижнів повсталі, користуючись повною підтримкою православних українських селян, вже контролювали Жаботин, Смілу, Богуслав, Канів, Черкаси, Корсунь, Лебедин, Лисянку, Звенигородку. Гайдамаки жорстоко розправлялися з місцевим польським та єврейським населенням, що було санкціоновано відповідним універсалом Залізняка, виданим на початку червня 1768 року.

20—21 червня (за новим стилем) повсталі оточили Умань і протягом кількох годин зайняли добре укріплене місто, чому значно сприяв перехід на бік гайдамаків Івана Ґонти, сотника надвірної міліції Потоцьких, що мав відповідати за оборону міста. В Умані гайдамаками було винищено за різними даними від 2 до 20 тисяч поляків, євреїв та українців-уніатів.

Повстанська Рада проголосила Максима Залізняка гетьманом і князем Смілянським, а сам він заявив про відновлення Гетьманщини. Чисельність гайдамацьких військ весь час збільшувалася, повстання поширилося на Київщину, Брацлавщину, Волинь, Полісся, Галичину. На початку липня діяло близько 30 гайдамацьких загонів. На землях охоплених повстанням почали запроваджуватися елементи козацького адміністративного устрою.

На той час розмах повстання вже почав загрожувати міждержавним російсько-польським відносинам. Ситуація виходила з під контролю російської влади, тому Росія була змушена направити війська для придушення повстання.

Для арешту Максима Залізняка та його соратника Івана Гонти генералом Петром Кречетниковим до Умані був направлений загін під командуванням полковника Каргопольського карабінерного полку Гур’єва.

27 червня російскі війська оточили табір гайдамаків, в якому перебувало на той час близько тисячі вояків. Повстанці не стали чинити серьйозного опору при арешті, бо не бажали проливати християнської крові і сподівалися на царське милосердя.

З донесення російському командованню: «Отримано рапорт полковника Гур’єва, що він, прибувши під містечко Гумань, знайшов табір грабіжників, до яких послав поручика Кологривова, з тим щоб вони віддалися; але вони, не допустивши його до себе, стали стріляти, чому він, побачивши їх опір, негайно атакував і, не давши їм оговтатися, взяв, яких знайшлося: наших запорожців 65 та тутешніх різних козаків 780 осіб, і за них взято 14 гармат і велике число рушниць і протчего, і до тисячі коней…»

Більшість гайдамаків разом із Іваном Гонтою, як піддані Речі Посполитої, були передані полякам і страчені. А Максима Залізняка 8 липня 1768 року, разом з 73 гайдамаками, що були підданими Росії, було ув’язнено в Києво-Печерській фортеці. Наприкінці липня їх було засуджено на побиття батогами, таврування, виривання ніздрів і довічне заслання до шахт Нерчинська. 1 листопада 1768 року дорогою до Білгороду, в слободі Котельві Залізняк разом з близько півсотнею ув’язнених роззброїли конвой і втекли, однак невдовзі були спіймані і відправлені на каторгу, де, ймовірно, і помер видатний ватажок.

Існує легенда, що пізніше, вже перебуваючи на каторзі, Максим Залізняк знову втік і навіть брав участь у війні під проводом Омеляна Пугачова.

В українській народній пам’яті Максим Залізняк залишився як герой національно-визвольної боротьби з поляками і як захисник православної віри, образ народного месника зберігся в піснях та переказах в ідеалізованому вигляді.  Максим Залізняк є одним з головних персонажів знаменитої поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки».