Євстафій (Остап) Гоголь (XVII ст.) – козацький полковник, наказний гетьман, олин з предків Миколи Гоголя

image_pdfimage_print

Євстафій (Остап) Гоголь (XVII ст.) - козацький полковник, наказний гетьман, олин з предків Миколи Гоголя

Остап (Євстафій) Гоголь — козацькиий військовий діяч доби Хмельниччини і Руїни, полковник Кальницького (1649, 1674), Подільського (1654–1661, 1663–1669, 1673–1675) та Брацлавського (1663–1665) полків, наказний гетьман Правобережної України (1675–1679). Один із пращурів видатного руського письменника Миколи Васильовича Гоголя.

Можливим місцем народження Євстафія називається подільське село під назвою Гоголі (Летичівського пов. на Поділлі, нині: село Віньковецького р-ну Хмельницької обл.), яке перед тим заснував православний шляхтич з Волині Микита Гоголь.

Напередодні 1648 року Остап Гоголь був ротмістром «панцерних» козаків в війську Речі Посполитої під командуванням Самуеля Калиновського, яке дислокувалось в Умані. Однак із початком бойових дій Гоголь разом з підлеглим відділом важкої кавалерії перейшов на бік козаків.

Євстафій Гоголь належав до «найенергійнішої під національним поглядом, найбільш ще національно життєтворчої частини тодішньої руської шляхти». Зважаючи на це, він посідав одне з чільних місць серед козацької старшини правобережних полків. У 1648 р. на чолі Кальницького полку, в якому налічувалося близько двох тисяч козаків, стояв полковник Остап. Деякі дослідники вважають, що цим полковником був саме О. Гоголь. Окремі дослідники також вважають Остапа, який керував кальницькими козаками в поході на фортецю Нестервар, та О. Гоголя однією особою.

Можемо стверджувати, що полковник Гоголь робив усе можливе для створення національних адміністративно-військових інституцій на українських землях Правобережжя. У березні 1649 р. йому довелося виявити неабиякі організаторські здібності для формування загонів з подільських селян і міщан у Подністров’ї, оскільки утримання під своєю владою Поділля було одним з найважчих завдань Богдана Хмельницького. Зборівський договір, укладений 8 серпня 1649 р. між Чигирином і Варшавою, передбачав встановлення лінії розмежування між козацькою територією і землями, які відходили під контроль адміністрації Речі Посполитої. Подільське воєводство, за винятком південно-східної частини, відходило до Речі Посполитої, проте подільські полки ще протягом усієї осені утримували за собою територію по лінії Сатанів-Бар. Лише на початку 1650 р. вони, керуючись безпосереднім наказом гетьмана, відійшли за визначений кордон.

Гоголь, незважаючи на п’ятий пункт Зборівського договору, де зазначалося, що король пробачав шляхті участь у війні на боці повстанців і обіцяв усілякі «достоїнства й уряди», продовжував служити й очолив один з багатьох військових загонів, які боролися за подільські землі. Перемога ж гетьмана Богдана Хмельницького над поляками під Батогом 22-23 травня 1652 р. викликала масове повстання українців на Поділлі. Згідно з дослідженнями істориків В. Смолія та В. Степанкова, Гоголь отримав наказ звільнити цей регіон від шляхти Речі Посполитої, який він успішно виконав. У серпні тут знову почали створюватися руські владні структури.

Десь на початку 1654 року Остап став керувати Подільським (Могилівським, Подністрянським) полком. Очевидно, що на цю посаду його призначив сам Б. Хмельницький. Існує також припущення, що після страти уманського полковника Осипа Глуха Гоголь став його наступником на цій посаді.

Близько двохсот представників старшини і козаків Війська Запорозького брали участь у козацькій раді в Переяславі, яка ухвалила рішення прийняти підданство Російського царя і об`єднати руські замлі. Імовірно, що на цій раді був присутній і Є. Гоголь. Однак, незважаючи на козацько-російські домовленості, війна за Правобережну Україну тривала. «Восени гетьман коронний під Брацлав прийшов з військом, до них же і татари поза Бугом притягнули. Проти них послав Хмельницький наказного свого гетьмана Томиленка з військом козацьким». Це були здебільшого правобережні полки. Допомога татар забезпечила полякам перемогу. Однак «полковник Зеленський брацлавський, Богун вінницький, Гоголь подністровський і інші з козаками відійшли до Умані».

Після смерті Богдана Хмельницького, у жовтні 1657 року, гетьман Іван Виговський з генеральною старшиною, членом якої був Остап Гоголь, уклав Корсунський договір зі Швецією, яким було визначено «Військо Запорізьке за народ вільний і нікому не підлеглий».

Очевидно, що він визнав Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою, але особисто її не підписував. Підтримуючи гетьманування Івана Виговського, полк Гоголя восени 1658 р. брав участь у битвах з російським воєводою Василем Шереметьєвим під Києвом. Однак невдовзі воєвода вже повідомляв цареві про те, що «гетьман Виговський приїхав у Київ з полковниками — подільським Степаном Гоголем, кальницьким А. Бештанком, корсунським наказним О. Правицьким… великому государю присягти». Урочистий акт присяги, в якому йшлося про те, щоб бути під царською «високою рукою в вічнім підданстві», був складений козацькою старшиною на чолі з Гоголем 9 листопада у Софійському соборі.

Але незабаром подільський полковник у складі війська Івана Виговського знову воює з Москвою. 1 липня 1659 р. Остап Гоголь та інші старшини Українського гетьманату: Петро Дорошенко, Іван Богун, Т. Носач, Оникій Силич, Тиміш Цицюра, Герман Гапонович, Михайло Ханенко, Ф. Лобода, І. Кравченко — звертаються до самопроголошеного гетьмана Івана Безпалого з критикою його промосковських поглядів. Це звернення було укладено у таборі під Конотопом, а отже, цілком ймовірно, що полковник Гоголь брав участь у Конотопській битві.

Коли гетьман Потоцький оточив Могилів, Остап Гоголь керував могилівською залогою, що оборонялася від поляків.
Влітку 1660 року полк О. Гоголя взяв участь в Чуднівському поході, після якого був підписаний Слободищенський договір. Гоголь виступив прихильником козацької автономії у складі Речі Посполитої, його зробили шляхтичем.

У 1664 році на Правобережній Україні спалахнуло повстання проти поляків і гетьмана Павла Тетері. Гоголь спочатку підтримав повсталих, проте згодом перейшов на протилежний бік. Причиною тому стали його сини, яких гетьман Потоцький тримав заручниками у Львові. Коли гетьманом став Петро Дорошенко, Гоголь перейшов під його булаву.

Наприкінці 1671 року коронний гетьман Ян Собеський узяв Могилів, резиденцію Гоголя. При обороні фортеці загинув один із синів полковника. Сам він утік до Молдавії і звідти прислав Собеському грамоту про своє бажання підкоритися. У нагороду за це отримав село Вільховець. Згодом полковник Гоголь став гетьманом Правобережної України від імені короля Яна III Собеського.

За Журавницьким договором (17.10. 1676) між Туреччиною і Річчю Посполитою до Польщі відходили лише землі по Білу Церкву і Паволоч. Остання територія Правобережної України залишалася під протекторатом султана. А тому Є.Гоголь за рішенням ради польського сенату разом з полками Кобелзького, Корсунця і Шульги (близько 2000 чол.) передислоковується в Димерське староство на Поліссі. Під управління козацького гетьмана надавались Чорногородська, Коростишівська та Димерська фортеці. Також з коронного скарбу козакам гетьмана Гоголя було видано 60.000 злотих.

Димерське староство знаходилося неподалік від Києва. Саме цим пояснюється активна політика Є.Гоголя в справі запрошення до себе лівобережних козаків. У березні 1677 р. на Правобережжя переходить перяславський полковник Д.Райча, що дуже розхвилювало царя Федора Олексійовича, який вимагав від Самойловича утримувати «малоросійський народ від переходу до Гоголя». До речі, гетьман Самойлович навіть відклав свою поїздку до Москви через погрози Є. Гоголя захопити Київ.

Наприкінці 1677 року на службу до Російського царя на лівий берег Дніпра переходить близько 2000 козаків. Гетьман Самойлович вихваляється, що незабаром до нього прийде й сам Гоголь, бо з «лядським» гетьманом залишилося тільки тридцять козаків. Так воно і трапилося. 8 квітня 1678 року гетьман Гоголь написав листа до гетьмана Самойловича, де погоджувався визнати владу лівобережного гетьмана: «… зараз самого себе твоїй милості віддаю».

Помер Євстафій (Остап) Гоголь в 1679 році в своїй резиденції в Димері, був похований 7 січня в Києво-Межигірському монастирі неподалік від Києва.