Генерал-губернатор Києва Михайло Іларіонович Голеніщев-Кутузов

image_pdfimage_print

Генерал-фельдмаршал Михайло Іларіонович Голеніщев-Кутузов

Проект “Київський пантеон” продовжує публікації про видатних людей, які в різний час жили й творили в Києві. Ця розповідь присвячена Михайлу Іларіоновичу Кутузову, генерал-фельдмаршалові,  київському генерал-губернаторові, котрий пройшов шлях від прапорщика до фельдмаршала.

Князь Михайло Іларіонович Голеніщев-Кутузов Смоленський був єдиним сином генерала-сенатора Голеніщева-Кутузова і його дружини, у дівоцтві Беклемішевої. З семи літ навчався вдома, а в 14 років його віддали в Дворянську артилерійську та інженерну школу в Санкт-Петербурзі, де артилерійські науки викладав його батько.

Все життя Кутузова переслідували містичні збіги. Чого варті лише поранення від турецької кулі — тричі! — в праве око. Вперше куля пробила скроню і зачепила око, дивом не уразивши мозок. Було це під Алуштою наприкінці російсько-турецької війни 1768—1774 років. Через тяжке поранення капітан довго лікувався за кордоном. Але тільки-но одужав, знову подався воювати до Криму, цього разу під командуванням Суворова, котрий став його головним навчителем.

У 1761-му Кутузову присвоїли перший офіцерський чин (прапорщика) і на його прохання направили командиром роти в Астраханський піхотний полк. Завдяки знанню іноземних мов (німецької, французької, а згодом польської, швецької і турецької) 1762-го призначили ад’ютантом ревельського генерал-губернатора. У 1764—1765 роках служив у Польщі у військах М. Рєпніна. З 1770-го, в період вирішальних подій російсько-турецької війни, Кутузов служив у Першій, Дунайській армії П. Румянцева. Стройовий і штабний офіцер брав участь у битвах, що стали гордістю російської зброї: при Ларге командував батальйоном гренадерів, у Кагула діяв у авангарді правого крила. За битви 1770-го отримав звання майора.

У 1772 році за жартівливу вдачу (іноді копіював ходу і мову начальства, зокрема командувача) Румянцев відправив Кутузова в Другу, Кримську армію. З того часу Михайло Іларіонович геть змінився, навчившись добре керувати своєю поведінкою. У 1774-му в бою з кримчаками поблизу Алушти він з прапором у руках вів за собою солдатів у бій і під час переслідування ворога був тяжко поранений: куля увійшла нижче від лівої скроні й вийшла біля правого ока. Михайла Іларіоновича нагородили орденом святого Георгія IV ступеня. Катерина II відправила героя за кордон, де він не тільки лікувався, а й переймав досвід військової справи в Австрії і Прусії, розмовляв з Фрідріхом Великим.

На початку Російсько-Турецької війни 1787—1791 років Кутузов зі своїм корпусом охороняв південно-західні кордони Росії по річці Бугу. У складі Єкатеринославської армії Потьомкіна взяв участь у облозі Очакова (1788). Під час відбивання вилазки турків був тяжко поранений удруге (куля влучила в щоку і вийшла в ділянці потилиці). Коли одужав, лікар зауважив: “Мабуть, провидіння зберігає цю людину для чогось незвичайного, адже він зцілився від двох ран, з яких кожна була смертельна”.

У листопаді 1790-го Кутузов приєднався до військ Суворова, що обклали Ізмаїл. Під час штурму фортеці очолював шосту колону. “Генерал Кутузов йшов у мене на лівому крилі,— говорив Суворов,— але був моєю правою рукою”.

Коли 1801-го на престол зійшов Олександр I, Кутузова призначили військовим губернатором Санкт-Петербурга, а в 1805-му — головнокомандувачем російської армії в першій війні з Наполеоном. Михайло Іларіонович категорично заперечував проти сутичок із ворогом, оскільки як військовий стратег розумів, що армія ще не готова. Проте імператори Олександр I і Франц I не прислухалися до доводів полководця й наполягли на битві з Наполеоном. Вона відбулася біля Аустерліца й закінчилася повною поразкою російсько-австрійської армії. Винним, природно, визнали Кутузова. Опального полководця призначили київським генерал-губернатором.

Кутузов любив Київ і часто бував у місті над Дніпром, отож призначення стало віддушиною в житті воєначальника, котрий потрапив у немилість до влади.

Михайло Іларіонович оселився в просторому генерал-губернаторському будинку, розташованому на території Печерської фортеці.

Добре знав Україну, бо брав участь у кількох російсько-турецьких війнах кінця XVIII — початку XIX сторіч, які розгорталися на теренах сучасної України. Серед киян залишив про себе добру пам’ять. Не випадково одна із вулиць Печерська з 1912 року називалася Кутузовською, щоправда, з перервою в 1920—1930-х роках, коли її перейменували на Бухтєєвську, на честь міського голови Бухтєєва. З часом вулиці повернули ім’я полководця — а втім, з Кутузовської вона стала Кутузова…

Отже, 13 листопада 1806 року генерал від інфантерії Михайло Голеніщев-Кутузов вступає на посаду Київського військового губернатора з дорученням займатися також і цивільними справами.

Кияни зустріли нового начальника тепло, навіть влаштували невеликий “несанкціонований” тріумф: частину дороги несли на руках, дорогу ж усипали квітами…

Займаючи будь-яку посаду, Кутузов ревно ставився до покладених на нього обов’язків і того самого вимагав від підлеглих. Викоренити хабарництво в Російській імперії було не по силі нікому (як, власне, й тепер). Але зменшити масштаби цього явища в Києві Кутузов зумів, вимагаючи рішучого і неухильного дотримання закону. Сам полководець хабарів не брав і не давав, чим здобув славу порядної людини.

У Києві Михайло Іларіонович спирався на підтримку військових, зумів значно зменшити побутову злочинність. Поліцейські наряди, посилені військовими, ефективно несли службу під час знаменитих контрактів, коли в місто зі всієї країни і з-за кордону з’їжджалися не тільки дворяни, купці та промисловці, а й злодії, баришники, спекулянти, всілякі пройдисвіти. Окрім того, під час Контрактового ярмарку Кутузов наказував жителям по черзі чергувати на вулицях, що сприяло значному зменшенню кількості крадіжок привезеного на ярмарок товару. Контракти 1807 року відбулися бездоганно.

Цар звернув увагу на “корисну діяльність” Кутузова в Києві й, мабуть, вважаючи, що успіхи в справі наведення ладу тут надійно закріплені, відправив героя на фронт. Київ нелегко попрощався з улюбленим градоначальником. Ще довго після від’їзду Кутузова з Києва він де-юре залишався Київським військовим і цивільним губернатором, генерал-губернатором Південно-Західного краю. Царські укази та укази Сенату, як і до того, йшли до Києва на адресу Кутузова. Так тривало до 1810 року, тобто до прибуття до Києва нового генерал-губернатора — Михайла Андрійовича Милорадовича.

Удостоєний за перемоги над турками титулів графа і світлого князя, полководець все ж таки не повернув собі повної довіри можновладців. Вітчизняна війна 1812 року застала його в Петербурзі без діла. Російські армії на заході очолювали Барклай-де-Толлі і Багратіон, а Кутузова обрали начальником петербурзького, а потім і московського ополчень. Лише після здачі французам Смоленська Олександр Перший був змушений піти назустріч вимогам громадськості й військ і призначити Михайла Іларіоновича головнокомандувачем над обома арміями, які до того часу об’єдналися. “Чи сподіваєтеся ви розбити Наполеона?” — запитували Кутузова. — “Розбити — ні, а обдурити — сподіваюся”,— відповідав він.

Михайло Кутузов помер у Силезії, в невеликому містечку Бреслау, 16 квітня 1813 року, виконавши свій обов’язок, тобто визволивши Росію і всю Європу від Наполеона і незчисленних полчищ армії “ста народів”. Прах героя (попри заповіт полководця бути похованим у Києво-Печерській лаврі) перевезли до Петербурга, де з почестями поховали в Казанському соборі.

“Хрещатик”, газета Київської міської ради