Сковорода Григорій Савич (1722-1794)

image_pdfimage_print

Сковорода Григорій Савич (1722-1794)

Григорій Савич Сковорода (нар. 22 листопада (3 грудня) 1722, село Чорнухи, Київська губернія, Російська імперія – пом. 29 жовтня (9 листопада) 1794, село Іванівка, Харківське намісництво, Російська імперія) – руський мандрівний філософ, просвітитель-гуманіст, поет, байкар і педагог, що вніс значний внесок в східнослов’янську культуру. Здобув славу першого самобутнього філософа Російської імперії. Вважається одним з родоначальників руської релігійної філософії. Твори Григорія Савича Сковороди мали істотний вплив на цілий ряд  вітчизняних мислителів, особливо, на Володимира Францевича Ерна. Григорій Сковорода доводиться двоюрідним прадідом іншому видатному філософу – Володимиру Сергійовичу Соловйову.

Григорій Сковорода народився в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, що нині на Полтавщині, у небагатій козацькій родині. Після здобуття початкової освіти в сільській школі з 1734 року навчався у Києво-Могилянській академії. Його навчання в Академії, з перервами, тривало до 1753 року. У навчанні був перший, і всі найкращі похвали належали йому. Протягом навчання в Академії вивчив латинську, грецьку, церковнослов’янську, польську, німецьку та інші мови, ознайомився з творами багатьох філософів та письменників, від античних до йому сучасних.

У 1741 році Григорія забрали до Петербурга для співу в придворній капелі, звідки він повернувся в 1744-му. Згодом, у 1745–1750 роках, Сковорода їде до Європи: спершу до Угорщини в складі царської місії під проводом Ф. Вишневського, далі — до Словаччини (Братислава) й Австрії (Відень). Після мандрівки він повернувся в Україну, працював професором у Переяславі, в Харкові, приватно перекладав Плутарха, писав свої твори.

З 1754 по 1759 рік жив у с. Коврай на Черкащині, тут він написав низку віршів до своєї славнозвісної збірки «Сад божественних пісень». Саме в цей час мислитель зустрічає одного з найвідданіших учнів, Михайла Ковалинського, який після смерті вчителя написав його біографію, докладну, ґрунтовну, на яку посилалися й посилаються всі дослідники творчості мудреця. Саме в листах до нього Григорій Савич висловлював найважливіші ідеї, що згодом ставали основою філософських трактатів.

Про стиль життя Григорія Сковороди його перший біограф пише: «Уставав дуже рано, їв раз на день, без м’яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав».

Під кінець 70-х років XVIII ст., після різних конфліктів з владою, Григорій Сковорода обрав зовсім новий і незнаний до того стиль життя, а саме — мандрівку. І ця мандрівка тривала до самої смерті, майже тридцять років. Була вона повна пригод, оповита переказами й легендами. У ній ніколи не розлучався філософ із Біблією, сопілкою або флейтою і своїми писаннями. Слава про нього йшла всюди, і кожний, чи то пан, чи то селянин хотів його побачити й почути. Тож аудиторія його була дуже численна і різнорідна, і всі розуміли його — речника великої правди.

Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалась і цариця Катерина II, і забажала його побачити. Через свого поручника Потьомкіна вона послала Сковороді запрошення переселитись до Санкт-Петербурга. Посланець цариці застав Сковороду на краю дороги, де він відпочивав і грав на флейті, а недалеко нього паслася вівця того господаря, в якого філософ зупинився. Посланець передав йому запрошення цариці, але Сковорода, просто й спокійно дивлячись в очі посланцеві, відпові: «Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця».

Коли писав Сковорода для свого краю, то і вживав деколи української мови та правопису, вживаного в українському виговорі. Дуже любив свій рідний край. Він висловлює це в багатьох місцях своїх творів. «Всяк должен узнать свой народ і в народі себе».

Твори Сковороди за життя друкувались сотнями екземплярів, бо тодішня цензура знайшла їх «противними Святому Писанію і образливими для чернецтва». Вихований у дусі філософічно-релігійного навчання, Сковорода повставав проти мертвої церковної схоластики, спираючись у своїй філософії на Біблію.

У 1798 році вийшов друком його «Нарциз, або пізнай самого себе». В 1806 р. журнал «Сіонський Вєстник» видрукував ще деякі його твори. Потім у Москві в 1837–1839 рр. вийшли окремо деякі твори філософа, а в 1861 році було видруковано першу збірку його творів. Краща й більша збірка, але теж не повна, вийшла в 1896 р. в Харкові під редакцією професора Д. Багалія. Тут видруковано 16 творів, причому з них 9 уперше. Крім того, було надруковано біографію Сковороди та деякі його вірші. Ще одне видання творів Григорія Сковороди вийшло в 1912 році в Санкт-Петербурзі під редакцією В. Бонч-Бруєвича. Тут видруковано кілька творів філософа і його біографія пера М. Ковалинського, що був учнем Сковороди.

Григорій Сковорода мав величезний вплив на своїх сучасників, і то не лише своєю етичною наукою, а головним чином своїм життям, в якому слово ніколи не розходилося з ділом: його вчення було в повній згоді з його життям.

Помер Григорій Савич 9 листопада 1794 в селі Пан-Іванівка (зараз Сковородинівка) Золочівського району Харківської області. На хресті над його могилою, на прохання самого Сковороди, було написано: «Світ ловив мене, та не впіймав…».