Святитель Лука Кримський (1877-1961) – хірург, доктор медицини, архієпископ Сімферопольський та Кримський

image_pdfimage_print

Святитель Лука Кримський (1877-1961) - хірург, доктор медицини, архієпископ Сімферопольський та Кримський

Архієпископ Лука Войно-Ясенецький (мирське ім’я: Валентин Феліксович Войно-Ясенецький, 9 травня 1877, Керч — 11 червня 1961, Сімферополь) — хірург, доктор медицини, архієпископ Сімферопольський та Кримський Українського екзархату Руської Православної Церкви. Канонізований Церквою 1995 року.

Автор 55 наукових праць з хірургії, фізіології та анатомії, 12 томів проповідей. Найвідомішою є його книга «Нариси гнійної хірургії» (рос. Очерки гнойной хирургии), що витримала чотири видання (1934, 1946, 1956, 2006). Обраний почесним членом Московської духовної академії в Загорську. Нагороди: премія Хойнатського від Варшавського університету (1916), діамантовий хрест на клобук від Патріарха всієї Русі (1944), медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні» (1945), Сталінська премія першого ступеня за монографію «Нариси гнійної хірургії» та «Пізні резекції за вогнепальних поранень суглобів» (1946). Його скальпель та молитви врятували життя тисячам людей.

Освіту Валентин Феліксович здобув у Києві, куди сім’я переїхала з Керчі. Він навчався у 2-й Київській гімназії і мріяв стати художником, але після тривалих роздумів вирішив полегшувати страждання людям. Тому 1896 р. вступив на медичний факультет Київського університету. Захоплювався анатомією, малював та ліпив із глини кістяки людини, вивчав філософію. Пізніше писав: «З мене не стався художник, проте я став художником в анатомії та хірургії». Коли розпочалася Російсько-японська війна, Войно-Ясенецький у складі Київського лазарету Червоного Хреста поїхав до Чити, де очолював хірургічне відділення та здобув перший досвід виконання складних операцій. Пізніше, працюючи земським лікарем у Симбірській губернії, Москві, Ташкенті та інших містах, Войно-Ясенецький став першокласним хірургом і глибоко віруючою людиною.

До 1917 року — медик у земських лікарнях Росії, пізніше — головний лікар Ташкентської міської лікарні, професор Середньоазійського державного університету.

На початку 1920-х років, в екстремальний умовах, з іменем Луки прийняв чернечий постриг, згодом був висвячений на сан єпископа. Багато разів ув’язнювався органами НКВД СРСР та відбував адміністративні заслання.

Войно-Ясенецький прийняв чернечий постриг і був рукоположений у єпископи в 1923 році, у складний для Руської Православної Церкви час. Вірний патріарху Тихону, він сам обрав шлях мучеництва. Бо у ті часи єпископство напевне призводило до арешту та висилки. З цього моменту починається хресний шлях владики, шлях подвигу та страждань, після чого він усе ж таки скаже: «Я полюбив страждання, що так дивовижно очищує душу»… Через 10 днів його заарештували, і потім він провів 12 років у засланнях і таборах.

Його заарештовують, а родину виселяють з квартири. Обвинувачення дике: шпигунство на користь англійців через турецький кордон. Та «злочинця» везуть до Москви”, він опиняється в Бутирці, а потім на засланні. Здоров’я його різко погіршується, але дух залишається незламним. Красноярськ, потім Туруханський край, мороз до 60 градусів. Його молитви, зустрічі з віруючими викликають роздратування в урядовців, та обійтися без нього як без лікаря вони не можуть: і начальство хворіє. Хірурга під конвоєм повертають до Туруханська: тут він виконує блискучі операції, серед них — і з приводу природженої сліпоти. У ці ж місяці, можливо, вперше в світі, В. Ф. Войно-Ясенецький трансплантує гетеротопічну нирку хворому на уремію, з тимчасовим ефектом…У 1934 р. лікар І.М. Вороной з Києва хворій на уремію підсадив на ногу нирку свині. То була перша спроба трансплантації чужорідної ниркової тканини. Насправді не Вороной був перший, а Войно-Ясенецький, який у маленькій єнісейській лікарні (а не в київській клініці!) на десять років раніше виконав операцію, від якої розпочався відлік ери пересадок у тодішньому СРСР.

У 1926 році закінчується строк заслання. Валентинові Феліксовичу вдається востаннє відвідати батьків, які мешкають у Черкасах.

З 1927 по 1930 рік він живе в Ташкенті, відсторонений від медичної діяльності. Служби справляє конспіративно, та в квітні 1930 року його знову ув’язнюють. Заслання, спочатку в Котлас, а потім в Архангельськ. Тут, як згадував М. М. Амосов, який був тоді студентом медичного інституту, професорові дозволяють оперувати, проте в поліклініці, а не в лікарні.

У 1934 році бунтівний хірург повертається до Ташкента, але роботи для неблагодійної особи немає, і велет медицини працює в районній лікарні в Андижані. Та все ж таки виходять у світ «Нариси гнійної хірургії», першим виданням. Праця стає науковою новиною. У 1935–1936 роках Войно-Ясенецький очолює в Ташкенті Інститут невідкладної хірургії, розробляє нові і нові операції. Та приходить зловісний тридцять сьомий. Професор знову за ґратами. Нове звинувачення — «справа Михайловського». У лікаря Михайловського померла дочка, і він забальзамував її тіло. Із співчуття Войно-Ясенецький не поставив негативно до вчинку колеги, і його засуджують, за, окрім інших «контрреволюційних кроків», «пособничество мракобесию». До поважного лікаря застосовують тортури. Слідчі допитують його на «конвеєрі», змінюючи один одного. «Я знову оголосив голодування, — згадував Валентин Феліксович. — Попри це, мене примушували стояти, вимагаючи визнання, на користь якої держави я шпигую». Уже в наші дні оприлюднено протоколи деяких допитів. «Визнати себе контрреволюціонером я можу лише в тому сенсі, який витікає з проповіді Євангелія, каже він. Всі 20 років я був цілком зайнятий науковою роботою з хірургії і чесним служінням Церкві. Зовсім неприйнятним для мене є ставлення Радянської влади до релігії та церкви…»

У сороковому році засланця, засудженого до п’яти років, привозять у Сибір до селища Велика Мурга. «Зайшов високого зросту чоловік з сивою бородою, — згадував головний лікар районної лікарні А. Барський, — і відрекомендувався: професор Войно-Ясенецький. Прізвище його мені було відомим за „Нарисами гнійної хірургії“. Хоча райздороввідділ був проти, професорові вдалося знайти роботу. Жив у прохідній кімнатці, оперував надзвичайно багато. Молитися ходив на узлісся, бо церкви було зруйновано…»

У 1943 році минає термін заслання. Держава більш приязно ставиться до церкви, хоча й тимчасово… Войно-Ясенецького призначають єпископом Тамбовської єпархії, де він водночас працює в госпіталях. А в 1946 році за праці «Нариси гнійної хірургії» та «Пізні операції при інфікованих ранах великих суглобів» професорові присуджують Сталінську премію І ступеня.

Під час війни, коли нестаток у хірургах був особливо гострим, про нього згадали й призвали для роботи з пораненими. Він організовував госпіталі, учив лікарів, оперував; блискучий хірург, як і завжди раніше, він сполучав церковне служіння з хірургічною роботою в госпіталях. Іноді перед небезпечною операцією він проводив коротку службу в операційній.

З початком війни професор пише до Москви: «Як фахівець гнійної хірургії, можу надавати допомогу воїнам в умовах фронту або в тилу». Його лист, коли прийшла суцільна біда, не залишається без відповіді Клима Ворошилова. Валентина Феліксовича переводять на поселення до Красноярська і призначають консультантом величезного евакогоспіталю 1515. Знову він оперує вдень і вночі. «Поранені солдати та офіцери полюбили мене, — пише в спогадах. — Коли я обходив ранком палати, деякі з них, безуспішно оперовані в інших госпіталях з приводу ушкоджень великих суглобів, салютували прямими ногами».

Він нероздільний — професор-хірург Войно-Ясенецький і єпископ Лука. Монолітно єдиний у своєму головному прагненні — творити добро. Цей зв’язок чітко проглядається в розпорядженнях по Кримській єпархії: «Чи багато серед вас священиків, які схожі на серйозних лікарів? Чи знаєте ви, як багато праці й уваги приділяють тяжкохворим добрі й досвідчені лікарі? Чи знаєте, як довго годинами розпитують їх і всебічно досліджують їхній організм, як багато треба виконати лабораторних та інших досліджень і спостережень, щоб зрозуміти причину й суть хвороби та знайти правильні способи лікування її? Чи знаєте це? Але ж завдання лікаря — тільки зцілення тілесних хвороб, а наше завдання незмірна важливіше. Адже ми поставлені Богом на велику справу лікування душ людських, на позбавлення мук вічних!»

Документи й свідки потверджують: для архієпископа Луки друга половина 1940-х років — час посиленої уваги до справ церкви. Він адмініструє, проповідує. Особливо любить службу в храмі. Багатогодинні служби стомлюють, виснажують, але владика не бажає для себе жодних поблажок. На рубежі 1950-х років архієпископ Лука відчуває себе передусім особою духовною. Бажання знайти внутрішній зв’язок між медициною і християнством особливо посилюється в нього за кримського періоду життя. Для владики релігійність вченого стає певною гарантією проти аморальності наукового пошуку, проти нелюдяності майбутніх відкриттів і винаходів. Але для досягнення самих наукових вершин мало однієї релігійності — архієпископ Лука вважав, що дослідникові треба бути ще й поміченим перстом Божим. Усією могутністю своєї ерудиції, залучаючи факти еволюційного вчення, фізіології та психології, владика у своїх проповідях виступав на захист євангельського вчення про триєдиний склад людини — дух, душа, тіло.

Помер Войно-Ясенецький у сані архієпископа Сімферопольського і Кримського 11 червня 1961 року.

22 листопада 1995 року Синод Української Православної Церкви причислив архієпископа Сімферопольського і Кримського Луку до лику місцевовшановуваних святих. Ювілейним Священним Архієрейським Собором Руської Православної Церкви 2000 року святитель Лука був внесений у Собор новомучеників і сповідників російських для загальноцерковного вшанування.